Дід Свирид/Древні слов'яни. Гуманітарна місія гунів

Матеріал з УкрНет після Майдану
Перейти до: навігація, пошук

§ 6. Древні слов'яни. Гуманітарна місія гунів[ред. | ред. код]

НАПИСАВ ДІД СВИРИД 10 серпня 2014 року од Р.Х. ОПУБЛІКОВАНО В ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Минулий параграф ми закінчили на тій, сповненій високого пафосу ноті, коли готський король Германаріх начав сколочувати на території України свій "готскій мір" та силою зброї підкорювати всі довколишні племена в свою готську державу Ойум. Сколочував він ту державу силою меча, бо других способів інтеграції тодішні народи ще не винайшли. Понятне діло, шо інтеграційні процеси в Ойумі не могли оминути слов'ян, які жили на тих землях з діда-прадіда.

Бо не можна забувати, що всі кочові племена, які приходили на територію України: і кіммерійці, і скіфи, і сармати, і зрештою ті ж готи, не приходили в пустелю. На тих землях з давніх-давен жили люди, і були вони не прийшлими зайдами, а, як кажуть учоні - автохтонами. Або, як по всій відімості, вони самі себе називали - "самі ми месні".

От їдуть, к прімеру, верхи царські скіфи, п'яні і веселі. Спиняюцця десь в районі Бобринця на Кіровоградщині коней напувати. Аж гульк - а там поле, оранка. Дядько боронувати закінчує, а до нього дочка поспіша з обідом, красіва така дєвочка. Скіфи сразу мармизи брудні повитирали, підходять до чоловіка і кажуть:

- Доброго здоров'я, дядьку!
- І вам не хворіти - підозріло зиркає з-під лоба чоловік.
- А хто ви такі будете? - цікавляться скіфи.
- Ну як це хто? - дивується дядько - Ми тут месні. А ви хто?
- Ну... Ми скіфи. Царські. Невже не чули, дядьку?
- Нє, не чув. Про кіммерійців чув, а про скіфів ще не доводилось.
- Тут таке дєло, дядьку, ми дивимось ви тут живете заможно. Хазяйство, кабан, воли й корови, хліб вирощуєте. А от єслі ми вас защищать будем, а ви нам коли не коли шото вкусніньке підкинете. Бо в нас у степах хліба нема, молоко лише кобиляче, а іногда так хочецця якогось борщу з часничком. Шо скажете, дядьку?
- Та воно наче й нічого. А як же ви нас захищатимете?
- А ви всім чужинцям кажіть, шо ви тоже скіфи. Кажіть - ми скіфи-орачі. То вас і не чіпатиме ніхто, бо скіфів тут усі бояцця. А єслі нада буде, то ми самі прискочимо й геть усім вашим ворогам голови поодриваємо. Ну, а ви нас за це коли не коли пампушками пригостите чи якимись другими пундиками.
- Та харашо, - каже дядько - нехай буде по-вашому. Як скіфи, то скіфи. Нам всьо равно - і хитро дивиться на дочечку, яка ледве стримує сміх, розглядаючи брудних і волохатих царських скіфів.

Так і домовлялися між собою. Подібна схема взаімодєйствія, по-відімому, существувала і при приході інших кочових племен. Іногда вдавалося договориться. А іноді доводилося й битися із зайдами, як це було при битві остготів із племенем спалів (див. попередній параграф).

Головна суть в тому, шо слов'яни переважною більшістю істриків розглядаються в якості найдревніших людей, які постійно проживали на території сучасної України. Но поскільки в слов'ян письмові джерела з'явилися відносно пізно, про їх існування ми довідуємося з писемних згадок інших народів: греків, римлян, візантійців, арабів, або тих же готів. Правда, достовірність тих джерел не завжди надійна і ету обставину нада обізатєльно враховувати та перепровіряти даними археологічних розкопок.

Як свідчить, к примеру видающийся готський (чи аланський) історик Йордан, на території, яку готи вже вважали своєю, вже з давніх-давен проживали автохтонні слов'янські племена. Йордан вспоминає, шо слов'янських племен було троє: венеди на заході (предположітєльно, басейн Вісли), булгари абож склавини (Подунав'я) і анти (Наддніпрянщина). Більшість сучасних вчоних щитає, шо витоки українського етносу слід шукати в антах і частково в придунайських склавинів.

При цьому слід пам'ятати, шо анти і склавини - скоріше за все не самоназви. Так слов'ян називали іностранці. Як они називали себе самі науці неізвесно, но дід припускає, шо довгий час вони використовували відомий вже нам етнонім "самі ми месні".

Єсть гіпотеза, шо антів греки називали антами, бо вони все і всігда робили наперекір. Тому, наверно, як Германаріх сказав антам: "Хлопці, а давайте до нас, у общу державу. Будем разом врагов пиздить! Так інтєресно!", то анти йому відповіли: "Та пішов ти нахуй, гамно імперське. Сам воюй". Чи було іменно так, неізвесно, но, як свідєтєльствує Йордан, Германаріх затаїв на антів люту злобу. Пріблізітєльно, як Хуйло на українців.

Єслі чесно, то ситуація з слов'янами у Йордана описана многословно, но безалаберно і з нього приблизно такий же історик, як із Сірьожі Глазьєва економіст. Йордан лише тому видающийся історик, шо просто других не було і потому в сучасних дослідників немає іншого виходу як читати, перечитувати і якось інтерпретувати його "Гетику". А так, єслі би Йордан жив у наш час, він би даже ЗНО позорно провалив. А будь-який студєнт, к примеру, другого курсу істфака Уманського педінституту імені Павла Тичини, єсліб попав на машині часу в те врем'я, написав би "Гетику" лучче, точніше та приніс би набагато більше клристі для науки.

Це дід для того каже, щоб небайдужі громадяни не сприймали древніх істориків занадто серйозно. Бо вони були людьми, вони могли ошибатися, могли свідомо перекручувати факти, і вони тоже часто були коньюнктурщиками. В науці такий зважений підхід називається по-умному "критика історичних джерел", а дід каже по-простому - на віру нічого приймать не слід, любу інформацію треба ретельно перевіряти.

Так вот, Йордану ми все одно вдячні, бо він хоть шось написав нам про ті времена, коли в слов'ян вообще ніхто писати нічого не хотів, бо слов'яни занімалися намного болєє інтересними справами: обробляли землю, охотилися на ведмедів та диких кабанів, полювали на красівих нєвест, а іногда і воювали. Кажуть, шо слов'яни з давніх-давен славилися гостинністю, но поскільки в гості до них чомусь не дуже поспішали, то дід щитає цю гіпотезу недостаточно обгрунтованою.

Хотя є й інша наукова гіпотеза, яка заключаєцця в тому, що гостинність у слов'ян розглядалася в якості бойового мистецтва.

От, напрімер, нападають на слов'ян якісь кочові враги. Несуться на своїх конях з воплямі да гіканьєм, люто розмахуючи мечами. А назустріч їм висипає юрба вусатих дядьків і цицькатих молодиць, які всміхаючись запрошують ворогів до столу, скуштувати з дороги чогото вкуснінького. Ми ж пам'ятаємо, шо анти все робили наоборот. Ти на анта з мечем, а ант тобі чарку під ніс.

В общем, отетерілі вороги, не понімаючи в чому тут воєнна хитрость, злазять з коней і обережно роззираючись довкола, всідаються до столу, який ломиться від наїдків. І тут начинається найстрашніше - кожного гостя оточують язикаті молодиці, які припрошують скуштувати і того, й того, а ще обізатєльно закусити отимто. А дядьки регочучи підливають врагам всяких наливок, горілок і других підступних напоїв:

- Та ви, хлопці, не стісняйтеся, давайте оце вип'ємо за здоровля. Оно вам сьогодні понадобиться.

А тут як тут і молодичка:

- Ви оце, пане захватчик, голубців скуштуйте. Дуже вкусні. І холодчику обізатєльно - щойно з погребу!

А з другого боку друга молодиця:

- Обізатєльно ще перчику попробуйте. Обізатєльно. Дуже вкусний перчик. Фарширований. Ми з мамою фарширували.

Як враги понаїдаються і понапиваються, начинається друга хвиля атаки. Вносяться м'ясо, шинка, ковбаси і друга смакота.

- Ну єслі ви ковбаски не скуштуєте, пане захватчику, я дуже обіжуся. Того тижня лише кабанчика з чоловіком закололи, ковбаска свіженька. Ням-ням... Чи може вам краще кров'янка смакуватиме? Ану, гарненько ротика відкриваємо... а-а-а... - метушиться якась проворна господиня, майже що силоміць запихуючи шмат кров'янки захватчику у пельку.

Враги за якийсь час наїдалися й напивалися так, шо вже ледве дихали. В цей момент, досвідчені люди давали молодицям команду на рішучу атаку. Торжественно, під хоровий спів заквітчаних дівчат, вносилося оружіє масового знищення - вареники!

Тобто, коли історики не можуть пойняти куди могли зникнути з території України чесленні плємена всяких агресівних кочівників, дід видвигає наукову гіпотезу, що всі вони пали жертвами нашого народного бойового мистецтва - української гостинності.

Ще й до тепер відлуння того бойового мистецтва живе в генах сучасних українок. Варто лише втрапити до рук розбитної українки малознайомій, або й зовсім незнайомій людині, як вона тут же починає гостя загодовувати, припрошуючи поїсти борщику, галушок, жаркого, і всього, що лише трапиться на її кухні. І обізатєльно в кожної є свій власний рецепт тайного кулінарного оружія, яким у нужний момент проізводиться контрольний вистрел гостю в живіт. Невблаганність - і зараз залишається головною рисою української гостинності, коли лучче здатися і наїстися, чим розказувати хазяям, шо не хочецця.

Но вертаємся до древніх слов'ян і до Йордана. Тоїсть до короля готів Германаріха. Отому Германаріху удалося об'єднати під своєю владою остготів і вестготів, спільними силами розбити венедів, спонукати до союзу склавінів, після чого він совершив непростітєльну для політічеського дєятєля ошибку. Він надумав підкорити антів. Ето тих слов'ян, шо з Наддніпрянщини, котрі все робили наперекір. Ну ідіот, шо тут скажеш.

Діло було десь у 375 году. В то врем'я анти вже знали зачатки державності, в них був свій вождь і племінні старійшини. Згодом анти стали родоначальниками найдревнішої східнослов'янської держави - Антський племінний союз, або Антська держава, - про яку дід розкаже в наступних параграфах. Но в другій половині IV століття ця держава лише зароджувалася. Все у антів вирішувалося колєктівно. Вождя тоже вибирали колєктівно. Єслі вождь вів себе, як підарас, на главну площу сходилося дохуя народу і начинався майдан. Но в те врем'я, про яке розказує дід, у антів був хароший вождь. Вождя отого звали Бож.

На Германаріха Бож дивився, як Кучма на Хуйла: "Бався, блядь, в свою імперію, но до нас, антів, не дуже лізь. Анти - не Ойум! Германаріх, якому дуже хотілося возродити якуто імперію, іскреннє не понімав, как ето - од'єбіцця од нас. І начав дойобуватися до антів ще сильніше.

Но тут, на світову історичну сцену, на конях і в кібітках, гігантським циганським табором заїхали гуни. Гуни - то був такий народ, походженням десь аж із північного Китаю. Хто вони етнічно і на якій мові говорили - вчоні сперечаються про це вже півтори тисячі років. Но факт остаєцця фактом - гуни появилися в Європі і тим дали початок Великому переселенню народів. Їхня поява на території України якраз і проізошла в драматичний момент прінуждєнія Германаріхом слов'ян до строітєльства готського міра.

Король гунів Баламбер, побачивши всю оту хуйню, яку творив Германаріх, зі слов'янами, сказав йому:

- Ану, ходи сюди, разговор єсть.
- Шо такоє? - розпустив пір'я Германаріх.
- Ти не виябуйся оце, а бистро здавайся з усіма своїми готами в плєн, пока я добрий. Бо я тебе, гавнюка, без усяких санкцій Совбеза ООН так переїбу, шо своїх не впізнаєш, - спокойно відповів Баламбер.

Германаріх, який ніхуя не соображав в геополітіке, рішив було рипнуться з армією проти гунів, но вигріб таких піздюлін, шо вся Європа притихла. Екстренні сводки новостєй інформагентств Римської імперії свідєтєльствують, шо після епічної поразки Германаріха від гунів, в Римі сначала зраділи. Бо Германаріх сам угрожав Риму. Но потом, як разведка донесла в Рим істинні размери гунського войська, римляни начали бздіть. Они вже тагда, відімо, предчувствували скоре народження короля гунів Аттіли.

Но верньомся к антам і готам. Германаріх, який потєрпев пораженіє від короля гунів Баламбера со щотом 30:0, від сорому покончив жізнь самоубійством і власть перейшла до нового готського короля Ветіміра. Нєкоторі історики кажуть, шо Германаріх не кінчав жізнь самоубійством, а просто поміняв у паспорті ім'я, і назвав себе Ветіміром. Шоб Баламбер не догадався. Отой Ветімір, чи Германаріх-Ветімір, побаюючись тягаться силами з самим Баламбером, рішив отигратися на антах і пішов на них з войною.

Анти нападєнія ждали їхня армія під керівництвом воєнного вождя Божа готську навалу розгромила. І анти побідили не при помощі слов'янської гостинності, а у відкритому кривавому бою. Розбивши готів, анти начали пишатися, ходили давольні і розказували які вони герої. Етім воспользувався недобитий Ветімір, який швидко собрав нове войско і підступно напав на антів. Історик Йордан хвалицця, шо Ветімір розбив в етом бою антів, а самого Божа, його синів і ще 70 старійшин розіп'яв на острах всім непокірним слов'янам.

Таке дикунство і варваські обичаї готів вразили короля гунів Баламбера у саме його серце. Баламбер рішив показатєльно відомстити за смерть вождя антів і в скором времені готська держава була фактично зруйнована під копитами гунських коней.

Звільнившись таким чином з-під готського деспотизму, анти поняли, шо без харошої армії в цьому світі не вижити і не виконати своєї головної історичної місії - стати предками великого європейського народу, відомого сьогодні під назвою українці. Тому анти начали формувати свої дивізії, а це потребувало кращої організації роботи державних структур і зрештою, за якийсь час, постала Антська держава. Но про неї і про інші державні утворення слов'ян, дід розкаже в наступному параграфі.

А гуни в дальнєйшем ще немало погуляли Європою. Найбільшу ізвесность в історії заслужив їхній вождь - легендарний Аттіла. Етот парень у першій половині V століття так троллив всю Європу, обидві Римські імперії, що європейці до цих пір згадують ім'я Бича Божого з содроганієм. Странне діло, но слов'ян гуни почему-то не трогали.

Історики кажуть, шо гуни не інтересувалися слов'янами по тій причині, шо ті жили бідно і в них особенно забирать не було чого. А гунів інтересували багатства, якими й тоді славилася Європа. Тому облишивши антів у спокої, гуни педантично перебили майже всі європейські армії і пограбували майже всю тогочасну Європу. Вчоні історики щитають, шо лише передчасна смерть Аттіли врятувала Рим і Візантію від нищівної поразки. Дід не відчуває особих симпатій до завойовників на подобії Аттіли, але гунам, які помогли антам відбитися від готів, дід всьо же вдячний.

Оця інтересна історична деталь - чого гуни заступилися за слов'ян і надалі їх не чіпали, відімо й дала відомому українському письменнику Івану Білику підстави написати бестселлер радянських часів - "Меч Арея". В якій висувається художня гіпотеза, що гуни насправді були слов'янами, які прийшли на допомогу слов'янським побратимам-антам. А король гунів Аттіла насправді був киівським князем Гатилом, перед іменем якого тремтів увесь тогочасний світ. Книга цікава, при нагоді почитайте, якщо не читали. Але пам'ятайте, що Іван Білик - письменник. І як письменник має повне право на художню вигадку.

Чого не може собі дозволити Свирид Опанасович, бо сумлінний сільський істрик не має права на вигадки. Ну, хіба що трошки.


Виноски[ред. | ред. код]